Саме там зберігаються історії наших предків, їхній шлях до свободи, увіковічений у пам'ятках. Вміння розпалити в наших сучасниках цікавість до історії потребує особливих знань і таланту, але переможниці Всеукраїнського конкурсу екскурсоводів точно знають, як це зробити!

Божена Гладка (керівник - Лідія Ритаровська), учениця 6 класу Новороздільського ліцею ім. В. Труша, та Каріна Янчева (керівник - Ірина Карбовник), учениця 11 класу ліцею № 74 ім. Марійки Підгірянки, посіли другі почесні місця у краєзнавчому та літературному напрямах. У своїх ліцеях дівчата проводять екскурсії школярам, мешканцям міста та гостям з інших країн, разом із керівниками та іншими учнями збагачують музеї цінними експонатами, а у своїх розповідях зберігають нашу історію та культуру.

Лідія Зіновіївна з Боженою й Ірина Адамівна з Каріною розповіли про підготовку й участь у конкурсі (виступи наших дівчат були особливими й дуже відрізнялись від їхніх конкурентів), про їхні музеї та про важливість музейної справи у збереженні пам'яті нашого народу. 

Про талановитих дівчат, натхненних керівників, історію та несправделиво забуту поетку читайте далі.

=== Розкажіть, як ви дізнались про конкурс? Як відбувалась підготовка і як довго вона тривала?

— На електронній пошті нашого ліцею ми прочитали, що буде відбуватись конкурс екскурсоводів. Ми ознайомились із вимогами та вирішили, що братимемо участь. Після перемоги на обласному етапі нам запропонували взяти участь вже на Всеукраїнському рівні. Спочатку було боязко, оскільки це дуже відповідально і такий етап передбачає надзвичайно ґрунтовну підготовку, однак з допомогою Михайла Васильовича Набитовича нам вдалось якісно структурувати та цікаво донести інформацію, — зазначила Лідія Зіновіївна.

— У нашому музеї є багато експонатів із минулого та сьогодення. Спочатку ми хотіли розповідати про один розділ, але згодом вирішили, що всі три наші експозиції варті уваги, тож перед нами стояло завдання проаналізувати чимало інформації, — додає Божена.

— Готуватись до конкурсу ми розпочали ще в листопаді, ми зустрічались і збирали матеріали, які можна було б використати для розповіді. В основному це були спогади, які є найціннішими експонатами нашого музею. Серед них рукописи чоловіка Марії Підгірянки, її дочки Дарії, матеріали Василя Левицького, який є керівником краєзнавчого музею Марії Підгірянки у селі Білі Ослави. Приблизно в середині грудня ми подали готову роботу, а в кінці січня відбувся обласний етап конкурсу. У середині березня відбувся вже Всеукраїнський етап, до якого ми також готувались, бо матеріал потребував доопрацювання.

Сам конкурс називався “Край, в якому я живу”, тож ми хотіли популяризувати Марійку Підгірянку, яка свого часу проживала в Рудно і була нашою односельчанкою. В часи радянської влади вона була несправедливо забута, її твори забороняли і про неї мало хто знає, тому нашою участю в конкурсі ми хотіли, щоб про неї дізнались якомога більше людей, — поділилась Каріна.

=== Ваші виступи на конкурсі були дуже особливими - ви представляли музеї у форматі прямої трансляції, хоча організатори наполягали на презентації музеїв у супроводі презентації. Чому обрали саме такий формат?

— Ми хотіли, аби члени журі відчули колорит нашого музею і стали нашими гостями, аби вони побачили, як проходять наші екскурсії та які експонати представлені в наших експозиціях, — розказала Каріна.

— Ми обрали такий формат, тому що під час спілкування, нехай навіть і віддаленого, відвідувач музею може відчути його атмосферу, а презентація — це статистика, маленькі фотографії, вихоплена інформація, яка не складає цілісну картину музею. Я часто проводжу музейні уроки і за цей час я помітила, що діти дуже хочуть дізнатись щось нове, головне — це цікаво донести до них інформацію, — зазначила Ірина Адамівна.

— Ми часто зустрічаємось із нашими школярами і, незалежно від віку, вони всі набагато краще сприймають живе спілкування. Розмова екскурсовода зі слухачами — це особливий процес, у ньому розкривається творчість, особливості подачі матеріалу, краще відчувається зв'язок з аудиторією. Саме тому ми прийняли рішення виступати наживо.

Члени журі побачили, що ми дійсно знаходимось у музеї, що ми показуємо реальні експонати, що Божена дійсно розповідає, а не просто читає з листочка. Власне, родзинкою нашого виступу і була творчість. У ході розповіді про перший музейний розділ Божена заспівала уривок із пісні “Мамина хустка”, у другому розділі акцентували увагу на шкільне свідоцтво та шкільну форму, яку одягнула наша ліцеїстка, а у третьому ми показали невелику виставу, в якій брали участь і учні ліцею, і вчитель Захисту України, — зазначила Лідія Зіновіївна.

=== Божено, Каріно, як вдається поєднувати навчання і захоплення музейною справою?

— Нам доводиться відповідати на ті виклики, які постають перед нами через війну. Разом із Лідією Зіновіївною ми поєднуємо особливості дистанційного навчання та підготовку до екскурсій, деколи нам заважають тривоги. Але ми часто зідзвонюємось та зустрічаємось. Також я відвідую вокальний і хореографічний гуртки в ліцеї, тож намагаюсь поєднувати ці свої захоплення. Особливо мене підтримує і допомагає у всьому моя мама, — розказала Божена.

— Мені подобається те, що я роблю, подобається бачити цікавість в очах слухачів і розуміти, що мої знання корисні і можуть відкрити ще незвідану для когось сторінку. Треба докладати зусиль, аби встигати приділити час усім своїм заняттям, але мене мотивує спілкування і підтримка наставника та близьких мені людей, — зазначила Каріна.

=== З чого розпочалось ваше захоплення музейною справою? Можливо, ви плануєте пов'язати з цим своє майбутнє?

— Моє зацікавлення музеями розпочалось досить давно, ще десь у 5 класі, коли Ірина Адамівна привела мене і моїх однокласників на екскурсію до музею, тоді про експонати нам розповідали інші учні. Мене дуже вразило, що екскурсію можуть проводити діти, я подумала: “А чому б і я не могла так?”. Після того я підійшла до Ірини Адамівни, ми з нею поговорили і десь рік тому я почала брати участь у гуртку екскурсоводів та почала проводити екскурсії. Екскурсовод — це свого роду педагог, що як і вчитель на уроці шукає підхід до кожної дитини, аби її зацікавити. Також необхідно володіти акторськими навичками, бо деколи потрібно засміятись, деколи – посумувати, а деколи – бути дуже серйозним.

Мені дуже подобається розповідати людям те, чого вони ще не знають. Чи хочу я пов’язати з цим своє життя? Аж так глибоко я ще не задумувалась, але чому б і ні? — сміється Каріна.

— Колись я побувала в музеї разом зі своїм класом, це було ще у початковій школі. Я послухала, як нам розповідали про експонати, і захотіла так само ділитись з іншими історіями, які зберігають у собі речі. Щодо майбутнього, то я поки не визначилась із професією і пробую себе в різних напрямах, — поділилась Божена.

— Коли Божена вперше прийшла в музей і захотіла бути екскурсоводом, вона була ще маленька, і ми запросили її та ще двох діток: Настю та Максима — у Раду музею. Вони готувались, працювали над собою, набирались досвіду, пропонували різні заходи та проєкти. Коли вони були готові і знали вже багато про наші експозиції, то розпочався і їхній шлях як екскурсоводів, — додала Лідія Зіновіївна.

=== Лідіє Зіновіївно, Ірино Адамівно, як вам вдається запалити в дітях цікавість до історії та захоплення музейною справою?

— Перед початком навчального року ми плануємо майбутні заходи і в них намагаємось кожного учня зробити частинкою розповіді. Під час екскурсій ми не розказуємо про все одразу, а формуємо у свідомості слухачів запитання, відповідями на які вони діляться на наших наступних екскурсіях. Так виходить, що учні приходять у музей не лише, щоб послухати, але і щоб розказати історію свою, своїх батьків, бабусь, дідусів. Наприклад, у нас є альбоми з випускниками кожного року, починаючи ще з першого випуску. Діти шукають тут своїх родичів або знайомих; хто не знає, коли вони випускались, запитують вдома, приходять наступного дня і продовжують пошуки. Їм цікаво, бо вони бачать зв'язок минулого з теперішнім.

Є деякі експонати, до появи яких доклались і наші учні. Ліцей колись брав участь у благодійній ярмарці для ЗСУ, наші захисники віддячили нам і надіслали прапор з підписами та побажаннями. Бабуся одного із наших учнів привезла нам каску, бронежилет, щит, бруківку, закіптявлений прапор з Майдану Незалежності. Наші випускники і учні діляться цінними речами, аби про них дізналось більше людей, — зазначила Лідія Зіновіївна.

— Скажу Вам чесно, що зацікавити дітей історією та музейною справою зовсім не складно. Діти завжди хочуть навчатись чомусь новому та цікавому і, якщо їм буде комфортно і затишно, якщо вони розумітимуть, наскільки важливо те, що вони роблять, то із задоволенням займатимуться будь-якою справою. Із другого класу ми тісно працюємо зі школярами. Я помічаю, що зараз діти дуже відкриті та щирі, якщо їм дійсно щось подобається, то вони аж ніяк не будуть соромитись чи приховувати це.

Наші учні залюбки йдуть у музей, бо наші екскурсоводи враховують особливості різних вікових категорій. Музей — це не речі, музей – це людина, а тому все, що є навколо, повинно збагачувати нас певним досвідом. Саме тому в музеї можна взяти до рук збірку, лист і доторкнутись до всього, що привернуло увагу.

У своїй педагогічній практиці я сповідую такий принцип: учень — це смолоскип, який потрібно запалити. Світоч цей яскраво горітиме тоді, коли горить його наставник. Тому вчитель повинен бути тією людиною, яка поведе дитину у світ нового, цікавого і для неї, можливо, незвичного. Для цього не треба докладати титанічних зусиль, бо головне — любити свою справу і нею “горіти”, — поділилась своїм досвідом Ірина Адамівна.

=== Яким, на вашу думку, повинен бути сучасний музей?

— Коли  під час карантину ми зіштовхнулись із зовсім новими для нас викликами, то шукали методи такої подачі матеріалу, щоби навіть віддалено учням було цікаво слухати екскурсовода. Ми зрозуміли, що екскурсія повинна бути цікавою у будь-якому форматі. Тому, по-перше, музей повинен бути доступним усім; по-друге, необхідно постійно шукати нові форми та методи.

Сучасний музей має бути інтерактивним, оснащеним необхідною технікою. Ми не ховаємо експонати за склом, наші відвідувачі можуть ознайомитись із їхніми копіями. Я думаю, що для роботи із молодшими дітьми варто використовувати ігри, гуртки-студії, театральні заходи. Нам легко це зробити, бо Марійка Підгірянка писала драматичні твори. Майбутнє музею ми бачимо в тому, аби перетворити його на науковий і духовний центр, аби доносити дітям інформацію і таким чином формувати їхню свідомість, — наголосила Ірина Адамівна.

— Сучасний музей повинен бути насамперед інтерактивним та наповненим експонатами з різноманітною тематикою. Наука і техніка не стоять на місці, тому музеї повинні теж встигати за ними. Думаю, що сучасний музей повинен бути технічно оснащений, це зробить його ще більш цікавим для молоді, — розповіла Лідія Зіновіївна.

=== Розкажіть про ваші музеї. Чим вони особливі та як вдається наповнювати їх цікавими матеріалами?

— Краєзнавчому музею "Відродження" лише 8 років, але за цей час нас відвідало чимало гостей: і з Пакистану, і з Америки, і з Польщі. Було багато представників місцевого самоврядування, працівники відділу освіти, вчителі та учні з інших шкіл. Як вже зазначали, у нас є три розділи. Ми дотримувались вимог щодо розташування виставок: вони розміщенні за тематикою та хронологією.

Є у нас і піч, і рогач, і макітра, і глечики, і багато рушників, про які ми розповідаємо на екскурсіях. Наприклад, чи знали ви, що в українських господинь кожен рушник мав своє призначення: рушник-утирач, рушник для паски, для сватання та багато інших? Чимало предметів побуту дивують і захоплюють наших відвідувачів. До кожного експонату у нас є роздруківки з інформацією про нього. Наші діти дуже зацікавлені, вони самі запропонували створити QR-коди до кожного експонату. Ця робота ще в процесі, адже потребує пошуку інформації та детального аналізу, — поділилась Лідія Зіновіївна.

— У нашому музеї багато експонатів як із минулого, так і з сьогодення. Наприклад, бивні мамонта, свідоцтво, датоване 1943 роком, друкарська машинка, на якій надруковані перші інформаційні листи, — додала Божена.

— У літературному музеї Марійки Підгірянки зібрані її фотографії, світлини з дітьми, онуками та чоловіком Августином Домбровським. Як я вже згадувала, найціннішими експонатами є спогади. У нас зібрано рукописні оригінали спогадів чоловіка та дочки Дарії, збірки творів поетеси, книжки з її оповіданнями, шкільні читанки, літературно-критичні статті, автореферат кандидатської дисертації Оксани Нахлік, в якому вона писала про Марійку Підгірянку. Є лист-привітання з 80-річчям поетеси, який підписали 30 літераторів Львівщини. Цікавим експонатом є конверт із поштовою маркою та штемпелем, на якому увічнено Марійку Підгірянку. У нашому музеї зберігаються і її портрети, один із них написав батько нашого учня Микола Пухир, а другий – художник Юліан Буцьманюк. Є макет карти, який демонструє місця перебування Марійки Підгірянки, бо протягом життя їй доводилося часто переїжджати, а під час Першої світової війни вона навіть перебувала у таборах для біженців у Гмінді.

— Композиція нашого музею складається із чотирьох розділів: “Дитячі роки Марійки Підгірянки”, “Юність поетеси”, “Марійка Підгірянка – зріла особистість”, “Наша землячка”. Перший присвячений дитячим рокам, її проживанню в Білих Ославах. Ми наголошуємо на другому етапі, бо це етап формування її як особистості. Незважаючи на те, що в ті часи місце жінки було обмежене народженням дітей, їхнім вихованням та побутом, Марійці Підгірянці вдалось здійснити мрію і стати вчителькою. У цьому розділі ми розповідаємо про те, як вона вчилась, як екстерном здавала екзамени, аби стати вчителем, про її одруження з А. Домбровським і знайомство з І. Франком. Третій розліл присвячений важким перипетіям в її житті – Перша і Друга світові війни, бараки для біженців, перебування за кордоном. З експонатів четвертого розділу довідуємося про переїзд родини Домбровських у Рудно. Один із експонатів демонструє меморіальну дошку на будинку, в якому жила поетка.

Пам’ятними для нас є матеріали Василя Слезінського, вчителя історії в Білих Ославах, який доніс до громадськості інформацію про Марійку Підгірянку. Я вже 13 років є керівником нашого музею і тішусь, що ми можемо настільки популяризувати ім’я цієї письменниці. Карина слушно сказала, що вона несправедливо забута в радянський час, оскільки ця людина не сповідувала принципи тієї влади, а творчість її була пронизана національними мотивами і просочена патріотизмом, — поділилась Ірина Адамівна. 

=== Яким ви бачите майбутнє України після перемоги?

— Ми точно станемо ще сильнішими, нами захоплюватимуться, а туристи з різних куточків світу будуть приїжджати на екскурсії в наш музей, — впевнені Божена та Лідія Зіновіївна.

— Після Перемоги Україна неодмінно увійде до числа світових лідерів і стане однією з провідних держав. Українці довели це своєю мужністю і продовжують доводити кожного дня. Тому я переконана, що тепер по світі знатимуть, що таке «Україна» і на що здатні українці, — переконана Каріна.

— Хочу доповнити відповідь Каріни словами талановитої учительки - поетки, глибоко патріотичної галичанки Марійки Підгірянки:

  «... Для Вкраїни вірно жиймо,

   Їй віддаймо труди».

Саме ці рядки мають стати гаслом для усіх українців, бо яким буде майбутнє України, залежить від нас, від кожного з нас. Залежить від того, скільки зусиль ми готові докласти, щоб всенародне благо стало дійсністю, адже після перемоги українцям потрібно буде багато працювати, щоб відбудувати зруйновані будинки, відновити інфраструктуру, багато чого переосмислити та змінити. І ті зміни мають бути світоглядними, бо не можна поступатися тими цінностями, які передали нам наші предки.

Майбутнє України — це сильна та самодостатня країна з високою якістю життя громадян, країна добробуту, світовий центр розвитку культури, сучасної грунтовної освіти і науки, з модернізованими навчальними закладами;  це країна нових можливостей, інноваційного економічного зростання, де кожен зможе реалізувати власний потенціал, зокрема розумна і талановита молодь, яка сьогодні здобуває знання, щоб завтра зробити кращою нашу країну. Отже, майбутнє України залежить від нас, а Україна буде такою, якою ми її зробимо, — доповнила Ірина Адамівна.