Львівський обласний Будинок учителя на виконання Комплексної програми посилення державотворчої та консолідаційної ролі української мови у Львівській області на 2023-2026 роки запросив професора Львівського національного університету імені Івана Франка, доктора філологічних наук Василя Лизанчука виступити з лекцією на тему «Українська мова як фактор безпеки нації та держави».

Професор Лизанчук акцентував на актуальності поданої теми, наголосивши, що «недостатньо ухвалити Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Потрібно все зробити, щоби одержавлення української мови стало незворотним, непідважуваним. Внутрішні вороги – п’ята колона, використовуючи геноцидну, терористичну війну Російської Федерації проти України, підступно нав’язують тезу щодо новітньої моделі російсько-української двомовності.

Віковічні московські мутанти-загарбники зловорожо поєднують проти нас, українців, не тільки керовані ракети, а й потужну маніпулятивну пропаганду, щоби зруйнувати у свідомості українців весь спектр духовного, національного життєствердження, а й засіяти російську свідомість, на якій виростають малороси, колаборанти,  зрадники.

Розумію, що Ви добре усвідомлюєте важливість української мови як чинника безпеки нації та держави. Але вважаю за потрібне наголосити: мова – це втілення духовної влади людини над світом, який створений Богом для людини. Слово і лише слово є інструментом одухотворення навколишньої дійсності, засобом уприсутнення людини на землі.

Мова – це соціально-психологічне явище. Найчистішим і єдиним живильним джерелом розвитку етносу, народу, нації є рідна мова. Саме у мові народ закодовує свою духовність, історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, самобутність і неповторність.

Наприкінці XVIII ст. у Франції половина населення із 25 мільйонів не володіло французькою мовою. Завдяки послідовній мовній політиці державних інституцій французька мова впродовж XIX ст. утвердилася як єдина на всій території Франції й в усіх сферах суспільного життя. Які наслідки? Консолідація суспільства й духовне та економічне зростання, високі досягнення в освіті, науці, культурі. 4 серпня 1994 року Національні збори і Сенат Франції не тільки проголосили, що «французька мова як державна є важливою складовою частиною самобутності та національного надбання Франції», а й встановили суворі санкції за ігнорування французької мови на території держави.

Коли Італія у 1861 році здобула незалежність, то лише 600 тисяч (менше, ніж 2,5 %) жителів володіли італійською мовою. «Італію створено, тепер треба створити італійців», — під таким гаслом втілювали програму розбудови Італії. Головною складовою цієї програми був розвиток і утвердження італійської мови.

Коли об’єднувач Німеччини Отто фон Бісмарк говорив, що «війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священники», то він, безперечно, мав на увазі, що саме вчителі й священники покликані утверджувати єдину німецьку мову в об’єднаній Німеччині.

Відродження держави, незалежність якої було втрачено дві тисячі років тому, євреї тісно пов’язали з відродженням своєї державної мови івриту. Для вивчення івриту було створено сітку денних і вечірніх курсів, видавали відповідну навчальну літературу, спеціальні газети. Вивченню івриту сприяла також армія: молоді люди, які не встигли добре оволодіти івритом до мобілізації, проходили 180-годинний курс вивчення мови під час військової служби.

У високорозвинутій індустріальній Японії існуванню японської мови абсолютно ніщо не загрожує. Але там ставляться до мови як до найбільшого національного багатства. У Японії діють Державний інститут японської мови, Інститут культури радіо- і телепередач. Вони наділені законодавчими правами щодо визначення мовних норм у межах своєї сфери, постійно стежать за появою нових слів і видають реєстри цих слів. Складено список «мовного існування» типового службовця, типової домогосподарки та інших сфер життєдіяльності.

Отже, поєднуючи національний організм у часі і просторі, забезпечуючи нації духовну, моральну й культурну безперервність, певний життєвий уклад, світоглядну систему, орієнтацію в цивілізаційному просторі мова ідентифікує націю. Саме тому московські інквізитори постійно спрямовують своє отруйне вістря проти української мови, культури, освіти. За царської Росії і Радянського Союзу наплоджено 480 циркулярів, указів, ухвал, постанов, рішень про заборону української мови, що призвело до зросійщення мільйонів українців.

Однією з мотиваційних передумов війни Росії проти України є захист «русскоязычного населения», нібито воно опинилося під ярмом «київської хунти» і жадає допомоги від «старшого брата». Водночас рашист Путін та його прихвосні  нав’язують тезу, що росіяни, українці, білоруси – один народ і російські війська не воюють зі своїм народом, а з мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями, українськими нацистами і фашистами, які захопили владу і хочуть побудувати анти-Росію на споконвічно московській землі. Маразматичним маніпуляціям немає меж.

Тому нам потрібно систематично, грунтовно займатися просвітницькою пропагандою. Зокрема, роз’яснювати, що український етнос формувався ще у праслав’янські часи – II тисячоліття до н.е. – V – VI ст. нової ери на основі слов’янських племен – полян, деревлян, сіверян та інших. Найновіші наукові дослідження арабських, візантійських та західноєвропейських архівів, які здійснили вчені нашого Львівського національного університету імені Івана Франка Ольга Шодра та Ігор Бойко, стверджують, що вже у 838 р. давньоукраїнська держава Русь була високорозвиненою, як на той час, відомою країною. Українська мова ніколи не була наріччям російської мови, зіпсованою польськими впливами, як це ще й нині стверджують путінські маніпулятори-рашисти. Талановиті дослідники Іван Огієнко, Іван Ющук, Сергій Піддубний, Василь Кобелюх та інші грунтовно доказали, що важливі елементи української мови, насамперед слова, є і в санскриті, і в латині.

Давньоукраїнська мова виокремилася із праслов’янської ще у V-VI ст. У сучасній українській мові є понад 13 тисяч слів із лексики VI ст. Ці слова відображають побут, господарювання русинів, русичів – наших далеких предків. Московська мова, мова московитів, почала формуватися значно пізніше української – на основі македонського діалекту давньоболгарської мови на Заліссі. Там проживали ести, вепси, ліви, іжорці, мещера, мокша, мурома, ерзя, черемиси та інші племена. Вони розмовляли спорідненими мовами, але їх не розуміли слов’яни. Для християнізації цих племен використовували македонський діалект староболгарської мови – церковнослов’янської.

Отже, мова моксельців-московитів почала розвиватися у XII-XIII ст. Адже Московію як Улус Золотої Орди заснував у 1277 році хан Менгу-Тимур. Московія появилася на 439 років пізніше давньоукраїнської держави Русь, а князівством стала тільки 1328 року при Івані Калиті і до XVI ст. була у складі Орди на правах звичайного Улусу. Моксельці-московити-росіяни сформувалися на етнічній основі угро-фінських і татаро-монгольських племен, які не знали ні хреста, ні плуга. Вони займалися мисливством і рибальством, нічого не створювали, а тільки споживали, руйнували.
З 1721 року мова моксельців-московитів називається російською, русским языком, бо тоді цар Пьотр I здійснив геополітичне злодійство – украв назву нашої давньоукраїнської держави Русь і найменував нею Московію. По-грецькому «Русь» означає «Рассєя», «Росія». Так Московія стала государством російським, а мова – російська.

Досліджено, що синонімічний ряд української мови уп’ятеро довший від російського. Наприклад, у російській мові є одне слово «понял» так «понял», а по-українському – зрозумів, утямив, збагнув, допетрав, зметикував, уторопав, розшолопав, утнув, змикитив, докумекав. Яке лексичне багатство ! Але, на жаль, досить часто чуємо від українців, зокрема школярів і студентів «понятно», «понял». Суржик зав’яз у мові багатьох людей, які застряли у грязі Москви.

Саме тут доречно привернути Вашу увагу до «Этимологического словаря русского языка» Фасмера. Академік Російської академії наук Олег Трубачов дослідив фундаментальну працю німецького мовознавця Максиміліана Фасмера «Этимологический словарь русского языка».

Із 18 250 (вісімнадцяти тисяч двохсот п’ятдесяти) загальновживаних російських слів тільки 3 200 (три тисячі двісті) слів мають спільнослов’янські корені, що становить  17,5  відсотків,  тобто  менше,  ніж  п’яту   частину.  Лише  72   слова (0,39 %) з російської мови є спільними з українською та білоруською мовами. Отже, 72 слова, які є однаковими з українськими і білоруськими, та 3 200 спільнослов’янських разом – це 3 272 слова, що складає 17,89 % від загальної кількості загальновживаних слів російської мови за словником Фасмера. Звідси випливає, що 81,11 % загальновживаних слів російської мови – це запозичені слова неслов’янського походження. Їх семантика (внутрішній зміст) пояснюється відповідниками в угро-фінській, татаро-монгольській, арабській та інших тюркських мовах. У російській мові домінують слова тюркського і фінського походження. Отже, у словниковому запасі загальновживаних слів російської мови 81,11 % слів не мають жодного відношення до слов’ян, тим паче до українців. Русини-русичі-українці й моксельці-московити-росіяни – то цілком різні етноси, народи, нації.

Отже, надзвичайно важливо, щоби історичну правду про розвиток русинів-русичів-українців і моксельців-московитів-росіян знали, зрозуміли, утямили ті, для яких досі «нет разницы, на каком языке говорить». Треба, щоби все це допетрали, уторопали, докумекали такі депутати Верховної Ради України, як Бужанський від «слуг народу». Максим Бужанський 14 квітня цього року безцеремонно, безпардонно верещав по українському радіо російською мовою, що «русский язык – это наш язык» і він, мовляв, має бути державним на рівні з українською мовою. Безперечно, для московитів-росіян російська – це їхня мова. Для русинів-українців родовою, рідною мовою є українська мова.

І той, хто зневажає українську мову, не спілкується нею, не виривається з московського полону зросійщення, той збіднює, обкрадає, грабує, мародерить не лише себе, свій рід, українське суспільство, а також європейську та світову культуру, підриває основи безпеки української нації та держави.

Отже, допоки українськомовною та українськозорієнтованою освітою не буде охоплено увесь без винятків простір України, доки не буде перспективи для всіх молодих громадян України опанувати державну мову як інструмент інтегрування в українське суспільство, доти українська мова залишається в Україні загроженою.

Серцем і розумом почуймо Івана Франка:

  «Не мовчи, коли, гордо пишаючись,

  Велегласно брехня гомонить,

  Коли, горем чужим утішаючись,

  Зависть, наче оса та, бринить,

  І сичить клевета, мов гадюка в корчи, —

  Не мовчи!

  Говори, коли серце твоє підіймається

  Нетерплячкою правди й добра,

  Говори, хай слів твоїх розумних жахається

  Слямазарність, бездарність стара,

  Хоч би ушам глухим, до німої гори, —

  Говори!»

 ( «Зоні Юзичинській», 3 лютого 1916 р.)»