⠀

Бути вчителем – це професія чи покликання? Мабуть, однозначної відповіді на це запитання немає. Але є люди, для яких школа стає значно більшим, ніж просто місцем роботи, а вчительство – справою, що визначає їхній професійний шлях на багато років.

Сьогодні наша героїня – Олександра Степанівна Федорів, яка вже 34 роки працює вчителькою історії у рідній школі в Дашаві. Хоча спершу вона планувала стати науковицею, життєві обставини привели її до школи. Серед її колишніх учнів – історики, юристи та науковці.

Чому історія – це не про механічне запам’ятовування дат, та як за допомогою проєктів і подкастів розвивати в учнів критичне мислення та впевненість у собі, а також що робить учителя справжнім професіоналом – про це у нашій розмові.

- Як Ви прийшли у вчительську професію?

Учительська професія спочатку не була моєю мрією. Я планувала займатися науковою роботою. Закінчила Ужгородський університет у 1993 році, але так склалися життєві обставини, що повернулася до рідної Дашави.

Ще у 1992 році я проходила практику у своїй школі. Тоді саме не було вчителя історії, тому згодом мені запропонували обійняти цю посаду. Повноцінно у школі почала працювати у 1994 році, після декретної відпустки. І відтоді місця роботи не змінювала.

- Про своє тодішнє рішення Ви не шкодуєте?

Ні, не шкодую. Я роблю свою роботу добросовісно, намагаюся те, що знаю і вмію, передати дітям.

У мене вже досить багато учнів, які стали вчителями історії. Є й ті, хто обрав професію юриста чи історика.

- Що Вам найбільше подобається в історії як науці?

Історія – це критичне мислення, аналіз. Хоча дехто думає, що історія – це просто переказ певних подій. Ні. Це коли ви аналізуєте події і можете зробити власні висновки.

Саме тому я свого часу захопилася методом проєктів. Почала використовувати його ще тоді, коли він не був таким популярним.

- Як Ви працюєте над проєктами?

Проєкти бувають парними, груповими та індивідуальними. Але важливо не просто сказати дітям: «Досліджуйте самостійно». Учитель сам має добре підготуватися, чітко пояснити завдання і розуміти, чого хоче від учнів.

Я веду дітей із п’ятого класу і можу побачити, до чого кожен більше схильний. Хтось любить створювати презентації, хтось – брошури чи стенди.

Наприклад, коли ми вивчали Гетьманщину, учні працювали в групах і представляли різних гетьманів. Але завдання було не просто зібрати інформацію. Вони мали визначити успіхи й помилки кожного гетьмана, ставити запитання одне одному. У групі навіть був «адвокат», який мав захищати свого гетьмана.

Діти мають не просто запам’ятати інформацію, а зрозуміти її й зробити власні висновки.

- Чи є у Вас учні, які Вам особливо запам’яталися?

Був у мене, наприклад, Богдан. Я помітила його практично відразу. Він займав призові місця на олімпіадах, потім вступив на юридичний факультет і згодом зробив успішну кар’єру юриста. Тепер працює правником у Києві.

Була також учениця, яка хотіла стати журналісткою, але вступила на юридичний факультет. Я сказала їй: «Спробуй себе спершу у праві. У тебе є до цього здібності». Потім вона настільки захопилася навчанням, що продовжила правничу освіту за кордоном уже як науковиця.

Є такі учні, і я ними пишаюся. Знаєте, на уроках можна помітити дитину, яка мислить інакше. Не просто запам’ятовує дати чи інформацію, а аналізує, ставить запитання.

- А як змінилися учні за 34 роки, що Ви вчителюєте?

Я б не хотіла порівнювати, хто кращий чи гірший. Кожна епоха породжує різних людей. Учні приходять різні, і кожен випуск має щось своє. Але сучасні діти більш розкуті. Водночас найбільша проблема, яку я сьогодні бачу, – вони не читають.

Тому я шукаю різні методики. Наприклад, пропоную їм створювати подкасти. Вони шукають інформацію, опрацьовують її, записують голосове повідомлення, а потім ми обговорюємо це на уроці.

- Очевидно, це також допомагає дітям бути впевненішими?

Так. Є учні, які бояться відповідати усно. Наприклад, у мене була учениця Христина. Письмові роботи виконувала дуже добре, а усно відповісти не могла. Я думала, що списує, але виявилося, що ні. І от вона зробила кілька подкастів, а сьогодні, у дев’ятому класі, вже піднімає руку і відповідає усно. Тобто вона переборола цей страх у собі.

Я не кажу, що так відбувається з усіма. Але є учні, до яких потрібно знайти свій підхід. Можливо, це вже професійний досвід – з часом з’являється певне відчуття дитини, розуміння, що саме їй може допомогти.

- Що Вас надихає працювати далі?

Я просто звикла робити свою роботу добре. І попри те, що діти іноді чогось не хочуть, мені совість не дозволяє працювати інакше. Тим більше сьогодні, у такий час, історія України – це дуже важливо.

- А яка Ваша формула успішного вчителя?

У першу чергу – фаховість. Не просто знати свій предмет, а любити його. Навіть будь-яку тему, яка, можливо, здається не дуже цікавою, можна подати так, щоб зробити її цікавою для дітей.

Наступне – впевненість у собі. І ще – підтримка сім’ї.

- А яка Ваша улюблена тема з історії?

Я дуже люблю теми новітньої історії – починаючи від Першої світової війни і до сучасності.

Я брала участь у конкурсі «Учитель року» у 2015-2016 роках. Спочатку як учитель правознавства, потім як учитель історії. Увійшла до п’ятірки на обласному етапі.

Додам, що такі конкурси важливі. Коли просто працюєш, іноді буваєш невпевненою в собі. А коли починаєш брати участь у конкурсах, стаєш більш публічною, то розумієш, що ти працюєш добре.

- Що б Ви побажали колегам до Дня вчителя?

Я б побажала їм, попри всі складні обставини, знаходити ті моменти, коли отримуєш втіху від своєї роботи. Бо коли бачиш віддачу, тоді хочеться йти на таку роботу.

Знаєте, у мене був один професор, коли я навчалася. Він казав: «Якщо у класі є бодай один учень, який вас слухає і на вас дивиться, то заради цього варто бути вчителем і йти на роботу»